Notice: Undefined variable: vote_query_list in /home/www/osvita.org.ua/data/www/prof.osvita.org.ua/xcore/project/voting/voting.inc.php on line 168
Хобі, що стало професією. Інтерв'ю з відомим столичним весільним фотографом // Профорієнтація
Майстер успіху / Інтерв'ю / Хобі, що стало професією. Інтерв'ю з відомим стол...

 укр

 рус

Благодійний фонд "Розвиток України"

Майстер успіху

03.08.2007 Хобі, що стало професією.
Інтерв'ю з відомим столичним весільним фотографом

31-річний Тарас Омельченко - один із наймодніших столичних весільних фотографів, хоча його клієнти часто і не здогадуються, що "штаб-квартира" "Taras-studio" знаходиться у... Черкасах. За ті півгодини, поки триває наша розмова у маленькій затишній студії, яка вже років шість знаходиться у напівпідвальному приміщенні однієї із п'ятиповерхівок у самісінькому центрі міста, Тарасів мобільник "атакують" як мінімум із десяток бажаючих замовити весільну фотосесію - у серпні традиційний пік одружень.

Тарас Омельченко

Тарас Омельченко: "...головне - не соромитись "непрестижних" професій, не лінуватись, відмовитись від пихи і мати бажання навчатись."

Тарас займається фотографією вже 19 років, і нині з ним працюють 5 фотографів-асистентів, а виїзна зйомка весільного обряду коливається у районі 250 у.о. Щоби досягти успіху в улюбленій справі Тарас вивчив різні грані фотосправи - і репортажну, і студійну зйомку. А щоби відкрити свою студію, не побоявся облишити роботу для редакцій декількох черкаських газет, яка принесла йому ім'я, і піти працювати звичайним асистентом до фотосалону. З приводу ж своєї "нестоличності" Тарас сміється: "Ну, мене можна вважати таким самим киянином, як і більшість тих людей, для яких я працюю. Адже успіху в столиці у 80% випадків досягають уродженці інших міст. У них мотивів для цього більше".

Коли ти вперше взяв у руки фотоапарат?

Це було у шостому класі, хоча фотографія мені подобалась і раніше. Спершу це було хобі - фотогуртки, навчання у фотомайстрів, а згодом це переросло у справу, що приносить професійне задоволення і прибуток.

А як виникло хобі? Друзі вплинули, чи у родині хтось цікавився фотографією?

Моє захоплення не мало на собі впливу друзів, а батьки фотографією не займалися. Фото - це було саме те, що мені подобалося робити і я не соромився задавати багато запитань. Мені пощастило, що трапився наставник, який зміг відповісти на більшість з них. Взагалі, фотомистецтво - це один із тих напрямків, де практичні знання та нюанси майже неможливо здобути у спеціалізованому навчальному закладі. Фотографові, якщо він прагне стати справжнім майстром, необхідно знайти собі наставника, який би міг поділитися з ним здобутим досвідом. Як у давні часи - йти підмайстром, або ж - асистентом до фотографа.

Але ж у тебе саме спеціальна профтехосвіта, чи не так?

У моєму дипломі записано - "фотограф-ретушер 5 розряду". Такої рідкісної спеціальності навчали у черкаському профтехучилищі №13. Проте зараз, наскільки мені відомо, її вже закрили. Фотосправи навчають декілька столичних технікумів та вузів, проте там фотографування поєднано із вивченням відео-, телевізійної та кінозйомки. Окремого вивчення фотосправи на даний момент у начальних закладах немає, а те, що дають студентам - досить застаріле. Причина - значно більша доступність фотоапаратів, аніж за радянських часів. А той, хто прагне пов'язати свою професійну діяльність і згодом заробляти собі на життя саме фотографією, має самостійно шукати собі вчителів.

До речі, а як батьки поставились до твого вибору? До того, що син іде навчатись у ПТУ, а не в інститут? Адже на початку 90-х, коли ти закінчував школу, та й нині у свідомості більшості батьків міцно сидить стереотип про "непрестижність" середньої спеціальної освіти...

Ми з мамою довго дискутували з приводу мого вибору - звісно, вона дуже хотіла, аби я пішов навчатися до вузу. Вона намагалась переконати мене, що вища освіта дасть мені більше можливостей у житті, аніж моє захоплення. Проте мій вибір підтримав батько. Тато сказав: "Якщо ти вважаєш, що так буде краще, то іди навчатись на фотографа. Але спершу добре подумай". Я подумав, і пішов в училище. Це дало мені певний старт, але я продовжував навчатися нюансам фотосправи вже безпосередньо під час роботи - для газет, у фотосалоні тощо.

Що тобі дала робота для газет, і чому ти облишив репортажну зйомку? Адже на той час ім'я "Тарас Омельченко" було ледь не легендою серед черкаських газетярів...

Робота у газеті була чудовою школою, яка, передовсім, розвинула швидкість реакції і вміння бачити цікаві моменти у житті людей, миттєво оцінювати ситуацію і майданчик для зйомки, навчила працювати у будь-якому режимі. Це ті складові, які допомагають мені у роботі і дозволяють перетворити зйомку на цілком невимушену і приємну пригоду для молодят. Адже весілля - особлива подія у житті молодих людей, і вони бажають зафіксувати усі його найцікавіші моменти, а не просто постояти гарно вбраними у студії.

Але у тебе був вибір - або продовжувати працювати для редакцій, або ж спробувати знімати для столичних видань. Проте ти облишив журналістику, щоб відкрити свою студію... Чим був продиктований такий вибір?

Відповідь може здатися трохи банальною - на той час у редакціях платили мало, і жодна з них не могла навіть покрити витрати на реактиви, папір, та інші фотоматеріали, які необхідні були мені для роботи. Це - не кажучи вже про те, що я знімав власною апаратурою. Не секрет, що у фотосправі успіх до певної міри залежить і від якості техніки. Тож нормально працювати фотокорові на той момент можна було лише на ентузіазмі. Мені ж хотілося заробляти трохи більше, щоби улюблена справа могла прогодувати не тільки мене, а й мою сім'ю. А перше, що я зробив, вирішивши розпочати власну справу - пішов "у розвідку". Тобто влаштувався асистентом у звичайний фотосалон, щоби зрозуміти, як він працює.

А не було якоїсь образи, відчуття несправедливості - ось там, у журналістському колі, ти мав вже ім'я, всі знали, що ти можеш робити, а тут раптом доводиться працювати звичайним асистентом?

Навпаки - тут діє принцип: якщо хочеш чогось навчитися, маєш відмовитися від своїх гордощів і пихи взагалі, і відкрити розум для сприйняття нової інформації. Мені було цікаво працювати у фотосалоні, адже я вивчав зовсім інший напрямок фотосправи - студійну зйомку. І також мене цікавило вивчення студійної "кухні". Так, я бачив і розумів, що варто було б змінити у роботі студії, щоби фото були кращими, і люди отримували більше задоволення від візиту до фотосалону. І водночас розумів, що мої ідеї там не сприйматимуться, оскільки люди звикли так працювати. А ті ідеї, які народжувались у мене під час роботи у фотосалоні, я реалізував вже у своїй студії.

Що ти від себе особисто порадив би людям, які тільки визначаються із майбутньою професією?

Передовсім знайти те, що їм справді подобається робити, а не одразу думати про великі гроші. І не вибирати спеціальність за принципом - аби вивчитись, адже 5 років буде втрачено даремно. А головне - не соромитись "непрестижних" професій, не лінуватись, відмовитись від пихи і мати бажання навчатись.

Катерина Островська,
спеціально для проекту
"Профорієнтація"
Бажаєте передрукувати...?
Правила використання матеріалів сайту

Перейти вище: Інтерв'ю