Notice: Undefined variable: vote_query_list in /home/www/osvita.org.ua/data/www/prof.osvita.org.ua/xcore/project/voting/voting.inc.php on line 168
Покликання - вчитель // Профорієнтація
Майстер успіху / Інтерв'ю / Покликання - вчитель

 укр

 рус

Благодійний фонд "Розвиток України"

Майстер успіху

10.10.2007 Покликання - вчитель

Якщо взяти банальну логіку, то всіх людей відносно себе можна розділити на дві категорії - добрі і злі. Парадокс, та чи зможете ви назвати хоч одну злу людину, котра була б вчителем?

Звісно, більшість з нас пригадає зі школи двійку в шостому класі чи суворого географа, та нині з віком, починаєш розуміти, що то була звичайна справедливість, вимогливість чи прагнення до дисципліни. Загалом же вчитель і зло - поняття несумісні. Ну не може, як на мене, вчитель бути нехорошою людиною.

Тетяна Павлівна Тетянко

Тетяна Павлівна Тетянко, старший вчитель Уманської міської гімназії

- Коли мене запитують, вчитель - що це: професія, покликання чи необхідність? Я завжди відповідаю: і перше, і друге, і третє, - розпочинає нашу розмову вчитель біології вищої категорії, старший вчитель Уманської міської гімназії Тетяна Павлівна Тетянко.

І справді, нині, в сучасному житті, коли реалії заповнені крайнощами, а орієнтири повністю відсутні, важко переоцінити роль вчителя.

Він не лише навчає, але й скеровує, підказує, виховує, прищеплює, шукає… Таке вже покликання тих, хто став на цю стежину, бо з дітьми інакше не можна. Тут мало бути лише знавцем свого предмету, тут потрібні ще й неабиякі знання в інших сферах, та й взагалі бути сильною і небайдужою особистістю. Адже кожна дитина - це маленький всесвіт, і, дібравши ключик до цього всесвіту, виховаєш справжню людину.

- Дуже важко, - продовжує Тетяна Павлівна, - нині пояснити дітям, що таке добре, а що таке погано. Раніше з цим було легше, адже діти ще не мали вільного доступу до Інтернету, мобільного зв'язку, не було такого засилля негативу на екрані. Нині ж світ нестабільний, постійні матеріальні проблеми, а дитині майже щодня нав'язують якусь сторонню думку, на зразок "Насилля - це нормально", "Аморальність - це модно", "Погані звички - це шлях до чудового життя". Інколи буває досить складно пояснити дитині, де межа між дозволеним і недозволеним, між хорошим та поганим, між тим, що принесе користь, а що виявиться зайвим. Але ж доводиться - саме тому вчитель змушений постійно шукати відповідь та пояснення.

Фундамент майбутньої особистості закладають батьки та вчителі ще з дитинства, відтак не можна спасувати. Саме тому недобросовісні, байдужі, лихі чи корисливі надовго коло дітей не затримуються - максимум зможуть пропрацювати кілька років, далі просто змінять професію чи місце роботи.

Мій знайомий, вчитель фізики заслужив звання вчителя доволі суворого.

Пояснення цьому він дає оригінальне:

- От як ти гадаєш, сила - вона в чому? - відповідає питанням на питання Андрій.

- Ну… - я затинаюсь.

- Одні кажуть в грошах, інші - в правді… Так от покликання вчителя, пояснити, що сила - в Ньютонах, і зробити так, аби учень це запам'ятав і вже не купився на всілякі обіцянки чи запевнення, що вона вимірюється в чомусь іншому…

Валентина Кравець (ім'я та прізвище змінені з етичних міркувань) розказує, що спочатку професія вчителя здавалась їй не престижною, чужою, та й взагалі нудною. Та по закінченню школи, батьки поставили її перед вибором - або педагогічний університет (там працювала тітка, котра могла влаштувати дівчину), або місцевий колгосп, куди приймали на роботу без будь-якої освіти. Довелося вчитися на педагога. Мама постійно заспокоювала - головне аби вища освіта була, а за нинішніх умов можна влаштуватися будь-куди. В крайньому випадку, можна й другу вищу згодом отримати.

Педагогічні науки Валентині давалися вкрай важко - про кар'єру вчителя якось не мріялось, та за п'ять років дівчина вже мала на руках диплом, в якому було зазначено "Вчитель англійської мови". Спеціальність була обрана не даремно, адже Валентина мріяла згодом податися до столиці, влаштуватися в престижну фірму перекладачем, чи навіть за кордон гайнути (а там і до вдалого заміжжя рукою подати).

Та відразу втілити свої плани в реальність не вдалося, натомість Валентині запропонували роботу вчителя в сільській школі. "Ну попрацюю рік - тоді подумалось - а там буде видно…"

З першого дня роботи молодій вчительці довірили клас, тож коли прийшла на роботу, на неї довірливо дивилися шістнадцять пар маленьких оченят - її власний 5-А клас. Спочатку було важко, але дітлахи не тільки вчилися у Валентини, але й самі багато чому навчали її. Навчали дружити й любити, товаришувати й бути уважною, змушували багато чого дізнаватися та ніколи не сидіти на місці. Адже щодня молода вчителька, котра була взірцем, мусила відповідати на безліч питань - починаючи тим "Як сплять їжаки?" і закінчуючи доволі риторичними "Чому в світі так багато зла?".

Коли захворіла мама і Валентина взяла на тиждень відпустку, то, приїхавши до рідного села, вже за тиждень відчула, як скучає за СВОЇМИ дітьми. Бо хіба діти можуть бути чужими? - мучилася запитанням.

Якогось разу, пригадує Валентина, йшла біля школи, коли помітила, як її школярики стоять біля кіоску з солодощами і вибирають жуйки.

- Діти, навіщо вам ті жуйки? - по-материнському звернулася. - Краще апельсин купити - корисніше буде.

Рудий продавець поцікавився:

- Це що - Ваші, що так вболіваєте?

- Мої, - усміхнулась молода жінка.

- І скільки є їх у Вас? Багатодітна мама - чи що?

- Багатодітна, - погодилась Валентина. - Бо маю аж 16 таких.

В рудого продавця аж очі від здивування зробились круглими - та хіба ж він зрозуміє, що значить бути вчителем?

Сьогодні ЇЇ діти вже в 11 класі. А Валентині Степанівні доводиться не тільки викладати англійську мову, але й багато в чому допомагати своїм дітям, наставляти на правильний шлях, радити, дискутувати, пояснювати. З того всього клопоту, як розповідає молода вчителька, немає, є лише радість:

- Ніколи б не подумала, що бути вчителем - так цікаво. Адже фактично проживаєш не тільки своє життя, але й життя своїх вихованців. А найбільшою нагородою кожному вчителеві є здобутки його учнів - яка ж то радість, коли виховав гарну, добру, чуйну людину: майбутнього вчителя, лікаря, музиканта, сім'янина, члена суспільства. Значить, життя не пройшло даремно. Так воно мусить продовжуватись - ти передаси частинку свого таланту та вміння наступному поколінню, наступне покоління - наступному, і так - до безкінечності. Напевне, в цьому і є сенс життя…

Нещодавно Валентину запросили знайомі поїхати за кордон, та вона відмовилась. Каже, що знайшла себе в повній мірі і реалізувала. І дарма, що вона лише сільська вчителька, дарма, що не престижно живе, бо маленька сільська хатинка з клаптиком городу не йде в порівняння з асфальтованою бруківкою, де хвацько вицокують підборами ошатно вбрані леді, як колись мріялось. Валентинина мрія збулась, тільки вона спочатку змінилась…

Олена Марченко,
спеціально для проекту
"Профорієнтація"
Бажаєте передрукувати...?
Правила використання матеріалів сайту

Перейти вище: Інтерв'ю